Останнім часом значна увага приділяється питанням розвитку різних інститутів громадянського суспільства. Хода людиноцентризму набуває дедалі більших масштабів.

Майже знаковим є формування при кожному державному органі Громадської Ради. Критерії відбору до цих рад взагалі не вписуються до здорового ґлузду. Більшість челнів цих рад, навіть гадки не мають про предмет діяльності того чи іншого органу, його специфіку і загальну роль в реалізації стратегії держави.

Науковці дедалі більш намагаються наввипередки надати власні інтерпретації концепції людиноцентризму та її імплементації до різних галузей суспільного життя. Поінколи ці процеси відбуваються на виконання грантових програм.

У даній статті я не хочу говорити про доцільність такого підходу, а лише викладу власні гіпотетичні думки, які ґрунтуються на методології безпекознавства, тенденціях безпекоренесансу, а також методології міждисциплінарного підходу. Це дає можливість по-іншому трактувати таку демонізацію концепції прав людини, зрозуміти коріння даної проблеми, сформулювати прогностичні моделі розвитку сучасної держави в умовах ведення проти неї гібридної війни, а також з урахуваннях необхідності розвитку стратегічного мислення у нового покоління українців.

Середовище існування сучасної держави

Не буду оригінальним, коли скажу, що демократія є не найкращим політико-правовим режимом для держави. Не зважаючи на критику, яка лунала на мої попередні статті, де була згадана, наприклад поряд із капіталізмом та комунізмом Джамахірія, і в даній статті я не буду ставати на розповсюджену та усталену до рівня парадигмальності думку про демкоратію як найвищий щабель розвитку політичного організму.

За такого режиму більшість влади, відповідно до принципу субсидіарності, який остаточно було уконституйовано Пієм ХІ, віддається на місця, тобто відбувається децентралізація влади. Таке модне зараз слово, яке чомусь примітивно ототожнюють лише з улюбленою російськими апологетами та представниками месіанства та геополітичного фентезі «федерацією».

Якщо зняти міфічні окуляри та відкинути умоглядні світоглядні патерни, що їх нав’язують внаслідок проведення систематичних інформаційно-психологічних операцій, то виявляється, що домінування інституцій громадянського суспільства, а також гіпертрофоване уявлення про всеосяжні можливості недержавного сектора у вирішенні багатьох важливих проблем, є шляхом до знецінення держави, зменшення її ролі як найбільш ефективної організації громадянського суспільства, і як наслідок, аж до втрати державності.

Роль держави поступово нівелюється, натомість паралельно із цим значно посилюється роль не інститутів громадянського суспільства, а роль транснаціональних корпорацій, олігархів та великого капіталу. Згодом нині можна чітко констатувати: роль держави в сучасному світі значно змінилася. Держави фактично сьогодні існують лише як динамічно територіальні одиниці, натомість ТНК отримують суттєві переваги як через накопичений фінансовий потенціал, так і через встановлені керовані зв’язки в органах державної влади, у тому числі наднаціональних органах, котрі керують державами і регіонами.

Таким чином, відбувається поступове зміщення та знецінення ролі держави, і формування нових — реальних та дієвих суб’єктів міжнародних відносин. Держава стає атавізмом для розвитку сучасного капіталу, тому під будь-якими приводами цю інституцію слід дискредитувати або мінімізувати її вплив на транснаціональні корпорації. Замість національного уряду — наднаціональний орган, що вирішує долю багатьох країн; замість власної армії — або членство в системі колективної безпеки або ж формування приватних військових корпорацій, які відстоюватимуть інтереси тих, хто їм платить.

Фактично держава крок за кроком втрачає свій організаційний, правовий, інформаційний та інший потенціали щодо впливу на сучасні суспільні відносини. Згодом, держава втратить головне — ресурси, у тому числі і людські ресурси. Так само можу констатувати і про роль права, яке в сучасному світі посідає роль такого собі деонтологічного імперативу аж ніяк не більше.

Наукова неміч: свідома чи незряча?

Яскравим прикладом цьому слугували події в Україні.

Через систематичне знищення Української армії зсередини держави впродовж останніх 25 років, внаслідок активної та успішної діяльності агентів впливу різних країн в Україні не було сформовано ідеології сильної та успішної держави. Світоглядно роками глашатаї слабкої держави сповідували підхід, за якого найбільшими загрозами для держави були внутрішні.

Але ще пан Г. Кісінджер говорив: хто занадто зосереджений на внутрішніх загрозах, згодом опиниться в ярмі зовнішніх.

Україна стала класичним прикладом, коли науковці, немов зашорені чужою ідеологією інтелектуальні найманці, обслуговували не українську державу та інтереси власної нації, а ті наукові постулати, які їм малювали в провідних безпекових закладах як нашої країни, так і зарубіжних країнах. Причому малювали достатньо солідні постаті, думки яких сприймалися і навіт ьзараз тиражуються майже аксіоматично. Але ж не просто кажуть: не сотвори себе ідола…

Внаслідок такої наукової гомофобії, ідеї щодо формування адекватних індексів та індикаторів національної безпеки якщо і розглядалася, то виключно в теоретичному плані, без врахування сучасних тенденцій агресивного та багаструктурованого безпекового середовища. Таким чином, наша держава в науковому плані була позбавлена об’єктивного наукового супроводу реалізації державної політики в цілому і політики національної безпеки, зокрема. Мозкові центри, аналітчине середовище було виключено зі сфери розроблення безпекових концепцій.

Саме за таких умов, зосередження лише на внутрішніх загрозах і відбувалося накопичення теоретичних розвідок і практичних передумов до збільшення ролі інститутів громадянського суспільства і паралельного зменшення ролі держави.

Як наслідок, за умови реальної загрози держава виявилися не здатною виконувати основні свої функції: оборони та безпеки.

Сили національної безпеки внаслідок світоглядної неготовності були неспроможними на перших етапах сприйняти навіть думку про те, що російські найманці і Росія будуть чинити протиправні дії і знищуватимуть українські життя, займатимуться тортурами і ліквідацією української державності, грабуватимуть українське майно і завдаватимуть реальної та відчутної шкоди.

Проблеми самоідентифікації

Більше того, окремі прошарки українства, не визначившись із власною самоідентифікацією, переплутали економічний статок із громадянством, історію і майбутнє, власні ностальгічні спогади про СРСР і реалії сучасної України та Росії як незалежних і світоглядно різних держав. У такий спосіб наші українські військові, які проживали в Криму, бездарно віддали Крим; так окремі представники правоохоронних органів почали переходити на бік сепаратистів та терористів на сході України, лише через те, що «там більше платять».

Одна з мотиваційних сторін цієї проблеми полягає у тому, що дані громадяни розмірковували просто і примітивно: ми хочемо мати заробітну платню як в Росії, ми хочемо отримувати російську пенсію… така собі світоглядна проституція, продажність, примітивна меркантильність. Адже за таких умов, якщо в США запропонувало б заробітну платню вищу за Росію, то, за логікою даних прошарків населення, вони б хотіли стати частиною Америки? Але чи хотіли би США мати таких продажних «найманих громадян»? І чому дані громадяни просто не взяли і не поїхали до іншої країни, не набули громадянства тієї країни, в якій їх подобається жити… Це все рівно, що жити з однією жінкою, але весь час клепати їй мозок і наводити приклади як і що слід робити своєї коханки і при цьому продовжувати користуватись її квартирою, жити за її рахунок і споживати ресурси «набридлої» дружини.

За таких умов роками відбувалося поневіряння людей, як у державу як найбільш ефективний інститут, що створює умови для реалізації інтересів громадян, так і щодо місцевих чиновників, які фактично виконували завдання з центру, хоча і представляли місцеві еліти.

Відтак проблема сходу України сягає коріннями у глибину формування справжньої громадянської позиції.

Права та обов’язки: домінування або кореспондування?

Як зазначають сучасні дослідники, сутність правовідносин громадянства полягає у комплексівзаємних прав і обов’язків держави і громадянина. Я свідомо підкреслив ці слова, адже природня дихотомія: права — обов’язки, повноваження — відповідальність — виступають ключовими в даному контексті.

Концепція прав людини настільки була в практичній діяльності перекручена, що звичайні громадяни почали сприймати державу як власну служницю. Цьому сприяла не обґрунтована і несвоєчасна концепція надання державою адміністративних послуг, яка фактично була бездумно, по-фарисейські впроваджена у багато сфер, які не можна визначити послугами.

Право на гідне існування має бути забезпечене державою. Але громадяни, які не бажають бути активними громадянами, включатися в життя держави, не можуть і не мають права претендувати на соціальні та інші права, оскільки вони самі себе добровільно виключають із соціально-політичного та фінансово-економічного, інформаційно-правового дискурсу та контексту.

Іншими словами: якщо людина нічого не робить для розвитку власної держави, то вона сама себе самостійно виключає за власною волею, усвідомлено з членів державно-організованого суспільства.

Саме тому, держава не тільки не зобов’язана, а й не має права утримувати таких членів, оскільки за даного випадку порушується один із керівних принципів правовідносин: принцип еквівалентності.

Держава нікому нічого не зобов’язана. Держава функціонує і допомагає тим, хто є відповідальним членом суспільства, бере активну участь у розбудові держави, просто є громадянином у початковому розумінні цього слова.

Проблема української державності полягає у тому, що більшість громадян успадкували тоталітарний світогляд, за якого свобода мислення, свобода самовираження були відсутні. Всі надії і всі сподівання були пов’язані із державою та ї органами. Через це, активність, активна громадянська позиція, свідоме ставлення до розвитку держави, наявність власної громадянської позиції, інколи не схожої із державною — ще не стали атрибутами сучасного світогляду пересічного українця.

Проблема також полягає і в тому, що частина громадян лише вимагає від держави право на гідне існування, при чому, нехтуючи власними обов’язками щодо держави і того суспільства, соціальної системи, в якій вони існують. Адже права завжди кореспондуються із обов’язками.

Громадянин має асоціювати себе із тією соціальною системою в якій він існує, а також ідентифікувати себе із тією державою, в якій він проживає, і від якої він очікує на захист і створення сприятливих умов для реалізації власних інтересів.

Відтак, бути громадянином, означає бути частиною держави, а отже нести, передусім, не лише права, а й обов’язки перед державою. Громадянство становить стійкий правовий зв’язок між фізичною особою і державою, що знаходить свій вияв у їх взаємних правах та обов’язках.

Таким чином наразі після подій на сході країни у 2014 році, коли жителі особливо Луганської області підтримали сепаратизм та разом із найманцями вчинювали дії, спрямовані на насильницьке повалення конституційного ладу, виникає закономірне запитання: чи може держава вважати своїми дітьми тих, хто її зрадив? Чи може держава і надалі зберігати зв’язок з тими синами Вітчизни, які фактично розірвали для себе цей природний зв’язок, свідомо підтримуючи зовнішнього агресора, співчуваючи йому і чинячи дії щодо повалення конституційного ладу? Вчиняючи злочини, дані особи розірвали правовий зв’язок між собою і державою, вони перестали де-факто бути частиною держави, вони перестали нести взаємний обов’язок щодо забезпечення безпеки держави.

Адже, коли трапляються негаразди в родині і хтось хоче з неї піти, то він розриває шлюб, оскільки він розриває сімейний зв’язок із даною особою, знімає з себе обов’язок бути відповідальним за неї, виконувати певні сімейні обов’язки, бути частиною великої родини, він розриває взаємний обов’язок щодо процвітання та щастя в даній родині.

Так само і щодо громадян. Переконаний, що наразі постало питання про розгляд проблеми

ПОЗБАВЛЕННЯ ГРОМАДЯНСТВА

як одного з виду кримінальних покарань за вчинення злочинів проти основ національної безпеки, вчинення сепаратизму та терористичного акту.

Чому держава має і надалі сплачувати заробітну платню тим, хто не працює на державу, хто бажає її знищити і допомагає іноземним найманцям?

Чому держава має лікувати за власні кошти тих, хто бажав її смерті?

Чому держава за власні кошти має відбудовувати ті території, де люди самостійно і свідомо, зя прямим умислом чинили дії, спрямовані на повалення конституційного ладу, відбудовувати об’єкти приватної власності, які належать тим олігархам, котрі не підтримують України, виступають за дії, не сумісні із прогресивним розвитком Української держави?

Ці люди не гідні бути українцями, вони не гідні бути громадянами тієї країни, яку складає автохтонна та історична, політична українська нація, частиною визначної історії творення демократичних традицій і найважливіших джерел права і здобутків в усіх сферах науки і техніки, частиною майбутнього нової Європи.

Їх місце на смітнику історії, в прокрустовому ложе метафізичної системи, в нетрях пустоти і невирішеності. Це те місце, яке вони собі обрали самостійно та усвідомлено, відмовившись від зв’язку з Українською державою. Вони себе ідентифікували самі зайвою і непотрібною частиною, вони стали чужими для держави, тому їхнє перебування в українському громадянстві себе вичерпало і далі не є доцільним.

Правові аспекти позбавлення громадянства я виклав у своїй статті тут:

http://goal-int.org/pozbavlennya-gromadyanstva-yak-teoretichna-problema-i-praktichna-docilnist/

Головне, це забезпечити державу адекватним інструментарієм захисту власних інтересів, створити умови для розвитку тих соціальних систем і конкретних осіб, які хочуть бути громадянами своєї країни, хочуть творити і будувати, а не знищувати і ліквідовувати, хочуть житив мирній Україні, а не втопити її в крові та смерті.

Українська державність має багаті традиції державотворення і формування нових прогресивних інститутів. Одним із них є позбавлення громадянства, котрий виступатиме наступним кроком утвердження сильної держави в епоху перманентних геополітичних та геоправових трансформацій.

Перефразуючи С. Берлусконі, зазначу:

Україну ми створили, зараз слід творити Українців!!!!

Про автора

Close